У нього ледь вусик юнацький засіявсь.
Ще сили вояцької час не налив, —
Та силу любові до Рідного краю
Він в серці з дитинства леліяв, носив.

Лявіну силенну ворожих драконів,
Що вально котилась на вільний наш Край,
Спинити хотів своїм крісом юнацьким
І вірою в Правду та в Волі розмай.

В нерівному змагу завзятого бою
Шаліла ворожа садистська рука,
І він — як і триста нескорених юних —
Пробитий багнетом, скривавлений — впав.

— Я вже не побачу...
Тебе, Україно... відвічно нова...
На волі, у славі... без стану раба,
Де квітнула б сила твоя і краса
.
Та нарід мій, нарід...
О Боже, дай поміч... дай волю... дай, дай!
Востаннє сягає замовклого кріса
І землю цілує — коханий свій Край.

Світанок розплівся.
В заграві багряній дрижала земля.
На кров'ю политім крутянськім снігу
В безсмертя писалось геройське ім'я.