26 – го грудня 1917 р., на другий день різдвяних свят, 1-ша українська військова школа імени гетьмана Богдана Хмельницького в 7 годині ввечері дістала наказ військового генерального секретаріяту виступати на фронт проти большевиків, які перейшли кордон України на Чернігівщині й прямували на Київ.

Того ж вечора в 11 годині 300 юнаків під командою начальника військової школи та кількома курсовими старшинами, а саме курінним О[веркієм]. Гончаренком, сотником М. Богаєвським, сотником М[одестом] Семирозумом, сотником П[авлом] Богаєвським, хорунжим Бібієм (Бабієм – Ю.Ю), хорунжим І[ваном?] Гончаренком та іншими – вирушили на Київ.

Школа тоді складалась із 600 юнаків. 250 роз’їхалося по домах на свята, 50 залишилось нести охорону при державних установах і школі, а 300 – виїхало на фронт.

У 2-ій годині ночі сіли в товарові вагони й негайно від’їхали.  

27-го грудня в 3-ій годині дня юнаки прибули на ст. Бахмач. Зараз по прибутті потяга до вагонів підійшов командант фронту Чернігівщини і, довідавшись, що це прибули юнаки, дуже зрадів. Негайно по приїзді до Бахмача юнаки почали орієнтуватися в ситуації й обсадили телеграф.

Півсотня юнаків була приділена до «панцирного» потягу, яким командував [Семен] Лощенко. «Панцирник» був зроблений на швидку руку із кількох залізничних платформ, на них поставили гармати й кулемети й він був готовий. До обслуги «панцирника» дали 50 юнаків і ввечері він вирушив на позицію. Решта вояків вирушила в інших напрямках. 

Большевики посувалися вздовж залізниці Хутір Михайлівський – Гомель – Часниківка – Макошин. 30 – грудня большевики повели наступ на цілій лінії дуже великими силами.

Становище наше було дуже тяжке. Як відомо, Чернігівщина й узагалі вся Правобережна Україна має багато залізниць, що сполучували її з Росією в різних напрямках. Крім названої залізниці большевики посувалися ще й у напрямку Харків – Полтава – Гребінка, де з ними зводила бої друга школа хорунжих і отаман [Симон] Петлюра із своїм Слобідським Гайдамацьким Кошем. 

Корисне стратегічне положення залізниць большевики дуже зручно використали і, маючи велику силу, намагались узяти нас у кліщі. Це примусило нас уночі з 4-го на 5-е січня 1918 р. почати відступ, щоб утворити один спільний фронт із іншими українськими частинами 5-го і 6-го січня бій відбувся на залізничній лінії Конотоп – Алтинівка – Макошин.

У цих боях большевики мали дуже великі втрати, особливо під Макошином, де з нашого боку брала участь 4-та сотня юнаків під командою сотн. П. Богаєвського та «панцирник» під командою Лощенка.

Свої втрати большевики дуже скоро поповнювали, натомість ми майже не мали ніяких поповнень.

250 юнаків, що виїхали були на свята додому, довідавшись про події, прибували чи то безпосередньо на фронт, чи повертались до школи, а вже звідти з іншими частинами приїздили до нас.

7-го січня разом з іншими вояками прибув на фронт Студентський Січовий Курінь у кількості коло 200 вояків.

Із деяких повітів Чернігівщини пробралися до нас вояки й учні різних шкіл. Серед старшин багато було гарматчиків, завдяки чому було сформовано ще три імпровізовані «панцирники» які з великим успіхом брали участь у боях.

Пізніше, коли після боїв у Києві ми відступили до Житомира й уже звідти за допомогою німецького війська наступали на Бердичів, багато з тих старшин, що були приділені до одного гарматного дивізіону, згинуло під Бердичевом у бою проти 12-ої большевицької армії.

Це трагічні наслідки безглуздої демобілізації, переведеної в листопаді  і на початку грудня 1917 р. Центральною Радою, яка стала на принципі добровільности в армії.

Становище наше ускладнювалося ще й тим, що ми мали багато ранених. Поблизу не було ані шпиталя, ані санітарних поїздів. Шкільний лікар, відомий хірург Бочкарів, із своїм персоналом прикладав усіх зусиль щоб допомогти нам. Між нами було тяжко ранені які вимагали негайної операції. Наскоро приспособлялись звичайні товарові вагони в примітивні санітарні, і ранених відправляли ними до Києва.

З 8-го на 9-е січня большевики, наступаючи, поширили фронт, внаслідок чого наші частини відійшли до ст. Бахмач, де був великий залізничний вузол і таким чином до деякої міри поправили свою позицію, оминувши небезпеку заходу з флангів.

Маючи тепер один спільний фронт, ми не мали проте людей, щоб забезпечити запілля. Від ст[анції] Крути, яка була в нас на запіллі, відходила залізниця до ст[анції] Ічня, яка була у віддалі 25 – 30 верств, а ст[анція] Чернігів 40 верств.

У Чернігові стояла збольшевичена залога, й туди був висланий сотник Модест Семирозум, якому до деякої міри вдалося зпаралізувати збройний виступ проти нас частини залоги.

Між залізничними станціями Бахмачем і Плисками ішов завзятий бій.

У віддалі приблизно коло верстви перед ст[анцією] Крутами викопали окопи, обложили їх шпалами та залізничними рейками й поробили примітивні бліндажі. Поставили гармати і скоростріли.

Вночі з 11-го на 12-е січня наші частини залишили Бахмач і, ставлячи невеликий опір, почали відходити в напрямку Плиски – Крути. Після бою 13-го січня в Плисках частини наші, відстрілюючись, посувалися в напрямку Крут і зайняли позицію в окопах, де були сконцентровані всі наші сили. Студентський курінь зайняв становище на краю лівого крила. На правому були діти – учні літ по 16-17. 

Ледве тримали рушниці. Стомлені, виснажені, блідні обличчя... Хоч, правду сказати, були тоді стомлені і виснажені всі вояки. Стільки часу в боях без перерви і відпочинку! А коли й мали якийсь відпочинок, то не більший як 2-3 години. Напружували останні сили, маючи проти себе в кілька десятків разів більш чисельного й жорстокого ворога. Були все ж таки міцні духом і готовилися до рішучої боротьби. Безмежна відданість Батьківщині допомагала зносити всі труднощі тяжкого безвиглядного бойового становища.

14-го січня бій переважно провадили «панцирники» й артилерія. піхота за винятком патрулів і застав, як з нашого боку, так і з боку большевиків, увесь час залишалася на зайнятих позиціях без наступу.

15-го січня година 5-6 ранку. Туман. Мряка. «Панцирник» спереду піхоти. Починається бій. Стрілянина спочатку рідка, потім чимраз густіша. Коло години 11-ої лави більшовицької піхоти чим раз збільшуються, як чорні стіни посуваються по світу й намагаються обійти наші позиції з флангів.

Командування заздалегідь звертає увагу на всі ворожі рухи та дає відповідні накази. Артилерія наша й большевицька стріляла прямою наводкою просто в чоло.

Година 3-тя. Несамовитий бій. Гуркочуть гармати. Клекочуть скоростріли. В зимових сутінях блищать вогневими нитками полети стрілен. У вогні палають ешелони. Лунають крики, чути стогін людей.

Піхота виходить із окопів і йде в атаку назустріч большевицькій піхоті. Густа стрілянина. Лави наближаються одна до одної. Підходять зовсім близько. Наші скупчуються в лави та з криком «Слава» та «Ще не вмерла» вступають в бій на багнети.

Большевики, переважаючи в кілька десятка разів, беруть відразу на кілька багнетів одного українського вояка й розшматовують його тіло в повітрі. 

Безупинна стрілянина. Несамовиті крики одчаю й розпуки. Розриви гранат. Свист куль. Це все робить вражіння якогось пекла.

Година 11-та ночі. – Наказ відходити.

Під прикриттям «панцирників» і артилерії піхота відходить в напрямку Ніжина.

Стрілянина стихає. Підходять наші «панцирники». Большевики, захопивши ст[анції] Крути, припинили наступ.

Підраховуємо свої втрати. Большевики в темноті глибоким кільцем обійшли ліве крило піхоти, де був «Студентський Курінь», і захопили із нього кілька десятків чоловік у полон. Знущалися над ними жахливо, виколюючи очі й вирізуючи на плечах, де були погони клапті тіла. Мучили доти, доки нещасні не переставали жити. 

Ми сідали до вагонів і черга за чергою від’їжджали до Києва.

На ст[анції] Бровари ми зустрілися з 2-ою школою хорунжих, яка брала участь у боях на полтавському фронті разом з гайдамаками, якими командував отаман Петлюра. Вони після боїв під Гребінкою відступили, бо цієї самої ночі (15/28) коли ішов бій під Крутами в Києві підняли повстання місцеві большевики. Нечисленні військові українські частини, що були в Києві, не могли собі дати ради з ними і Петлюра зі своїм Слобожанським Кошем саме їхав ліквідувати це повстання.

Разом із гайдамаками ми беремо участь у київських боях і по тяжкому спротиві займаємо арсенал та касарні понтонового батальйону.

Із Чернігівщини і Полтавщини виступають на Київ большевицькі орди під командою Муравйова та Антонова. До 25 і беремо участь у боях обороняючи Київ. Вночі з 25-го на 26-е січня всі частини відступають до Житомира. 

По дорозі до Житомира в м. Ігнатівці на швидку руку військо наше переформувалося. Всі частини зливаються в один загін, якому дано назву 1-го Запорозького загону. Отаманом загону призначено генерала [Костянтина] Присовського, а помічником полковника Натаєва.

Після денного відпочинку в Житомирі ми повели наступ на Бердичів. Зайнявши його, ми зустрілися з німецькою союзною армією, з якою вже спільно наступали на Київ.

Вступили до Києва теплого весняного дня. Попереду їхав на коні німецький офіцер. Населення міста з квітами радісно нас зустрічало. Скрізь лунали крики захоплення.

Підходимо до Міської Управи. Урочиста зустріч із хлібом – сіллю. Крики «Слава», «Хай живе Україна», «Hoch Deutsch», які переходять в овацію.

Розташовуємося в Києві. День і ніч проводиться інтенсивне формування. Вступають до частин вояки. Поповнюються і розгортаються батареї, утворюються сотні, курені і т.д.

Відвідуємо в шпиталях ранених у боях на Чернігівщині і в Києві. Воякі, які були тяжко ранені й не могли залишити шпиталя, большевики замучили. Лікаря військової школи, який одного дня вертався із шпиталя додому большевики арештували на Олександрівській вулиці і розстріляли в Чека, що містилося в царському палаці.

2-го березня виступили ми на Лівобережжя. Тут відбулися найбільші бої під Яготином, Гребінкою, Лубнами й Ромоданом. Бої під Ромоданом (велика вузлова залізнична станція) провадилась з 14-го до 21 березня. В ніч на 30 березня запорожці разом із німецькою кінною дивізією, якою командував ген. фон. – дер Гольц, зайняли Полтаву. Полтавське Губерніяльне Земство пишним раутом вітало німецьке й українське командування.

7 і 8 квітня великі бої проводилися під Люботином, внаслідок яких було звільнено все Лівобережжя. 8 квітня ми вступили в Харків. 11 квітня виступили в напрямку Лозова – Сінельнікова – Олександрівка.

Звільнивши Україну від большевиків, охороняли довший час кордони України. Спочатку на Харківщині, а пізніше на Чернігівщині.

Український голос (Луцьк). – 1942. – Ч. 5 (20). – 29 січня. – С. 3.