Спогади записані Степаном Цапом-Канівцем, який в Українській армії із березня 1918 року. Виходячи із аналізу тексту записати він міг їх лише у С.Лощенка  – свого побратима по гетьманському руху. Спогади є частиною нарису на 2000 сторінок про українські визвольні змагання 1917-1921 рр. під назвою «Тернистими шляхами в ім’я держави» (досі не опубілковані цілком).

Був Святий вечір. Година 18. Збройні сили Бахманько-Конотопського відтинку після відходу батареї складалися з сотника Семена Лощенка, підстаршин гармашів Вервейка і Штепенка та коменданта станції Бахмач—Київ поручника Красовитова.

Від ешелону своєї батареї Лощенко відчепив остання: платформу, до якої поручник Красовитів дав паротяг. Цілу ніч під Різдво Христове робили вони імпровізований бронепотяг зі шпал, мішків з піском, бляхи тощо. На ранок 25 грудня бронепотяг з однієї платформи й паротягу був готовий. Озброєння — одна гармата, один скоростріл "максим". Залога — 3 людей.

Курінь Богданівського полку в боротьбі з большевиками на лінії Полтава— Гребінка відступав у напрямку Ніжина. Оточення загрожувало з кожною годиною. Шлях до Києва московським частинам був майже вільний. А Київ мітингував... Опинившись у такій ситуації, Лощенко після довгих балачок-дзвоніння 25 грудня, нарешті, добився розмови по телефону з колишнім своїм командиром Богданівського полку, тоді вже командуючим збройними силами полковником Капканом. Лощенко дістав запевнення, що на лінію Бахмач—Доч прибуде Перша Військова імені Гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька школа, до якої були прийняті юнаки з київських російських військових формувань, що заявили себе українцями. Школа складалася з учнів не лише з середньою, але й з високою освітою та слухачів університетів. Сформована була ще в липні 1917 р.

Школа прибула на станцію Бахмач-Київський об 11 годині 26.12.1917 у 15 вагонах тягарових і одному особовому, в якому містився штаб школи. Бойовий склад — 300 людей.

До Бахмача по залізничних торах сунули московські червоні полки під командуванням відомого більшовицького командира південного фронту Муравйова, колишнього полковника інженерних військ,

З прибуттям до Бахмача Юнацької Школи начальником відтинку цього фронту став генерального штабу сотник Дем’ян Носенко, в підлеглість котрого увійшов зі своїм бронепотягом Лощенко.

Залога — артилерійська й скорострільна обслуга з додатком 30 піших юнаків зі старшиною Школи штабс-капітаном Горошком — вирушила о 23 годині 26.12.1917 р на станцію Доч у напрямку на Гомель, яка була зайнята вранці 27 грудня, куди большевики перед тим вислали лише свої стежі на дрезинах, але частин їхніх ще не було, вони скупчили свої сили на ст. Макошино та околицях. Між Макошино і Доч була одна станція Бондарівка, в якій теж ще не було большевицьких частин.

Вночі з 29 на 30.12.1917 телеграф станції Бондарівка перестав відповідати. Станція зайнята большевиками. Лощенко дав наказ до наступу. Розвідча дрезина, яка йшла по лівій колії, була біля блок-посту, бронепотяг ішов по правій, він відкрив вогонь з передньої гармати і двох скорострілів. Большевики відповідали лише одним кулеметом. Станція зайнята. Большевики покинули на пероні навіть кулемет, але вони з Бондарівки півколом рушили на станцію Доч, і Лощенко змушений був відступити, зірвавши за собою місток. Увечері того ж дня москвини зайняли ст. Доч.

По донесенню розвідки й інформації залізничнил урядовців сили москвинів у тому районі були від 3500 до 4000. Збоку Бондарівки артилерія Лощенка відкрила вогонь по большевиках...

...Керуючий відтинком фронту генштабу сотник Носенко, вимагав від командуючого Капкана і уряду Центральної Ради висилки якихось військових частин на підмогу. Благання марні. Київ був глухий. Капкан уже був в обіймах есерів, що не бажали воювати з москвинами. Нарешті, з Києва добровільно, на власну руку, прибув 5 січня 1918 р. до Бахмача модерний справжній бронепотяг під командуванням капітана інженерних військ Довгополова. Разом з ним — також 150 юнаків Військової Школи, які перед тим були у відпустці...

Бронепотяг Довгополова, маневруючи на станції, вийшов на свій тор. Лощенко зі своїм бронепотягом вийшов за семафор станції. Саме тоді перед мостом бронепотяг Довгополова бризнув вогнем з гармат і 24 скорострілів "максимів" по москвинах... Юнаки Школи під командою Горошка йшли у наступ хоч і в темноті. Місток поправлявся. Прибула в потягах піхота Довгополова. На снігу виднілися тіла забитих москвинів. Дивгополов наказав відвести до бази ранених і залишитися в Часниківці, доки не повернеться ремонтна платформа з локомотивом, а він мав зайняти Доч. Повертаючись з Часниківки, Лощенко забачав титанічний бій бронепотягу Довгополова з москвинами. Ешелони Військової Школи стояли біля блок-посту між станціями... На ранок бронепотяг Довгополова був перед семафором станції Доч, в бік Бондарівки... Бій ішов далі. Довгополов дав наказ Лощенкові наступати на Макошино, де стояли головні сили москвинів.

Біля мосту через Десну Лощенко почав обстрілювати станцію на Макошино. Місток мав лише один тор. Піхота юнаків пішла через Десну по льоду. Бронепотяг Довгополова опинився в яких 600 метрах на переді. Наступ розпочався 6 січня. По наступаючих ворог бив з Макошина. Лощенко зі своїми юнаками йшов уперед Нараз бронепотяг Довгополова почав відступати. Тендерна гармата була розбита, з її залоги нікого не залишилося, крім кусків тіла та мозку, передній вагон розірваний і кусні панцеру звисають. Відходив він поволі на Бондарівку... На другому боці мосту появився теж модерний бронепотяг ворога. Артилерія Лощенка вліпила до нього кілька стрілів, і він почав спішно відходити від напрямку на міст. Вогонь був перенесений на станцію Макошино, до залізниці підтягалася юнацька піхота, яку Лощенко забрав на свій бронепотяг, відступаючи перед переважаючими силами ворога на Бондарівку. Там застали пошматований і змасакрований бронепотяг капітана Довгополова. Сам він був тяжко ранений в ноги, які звисали йому, коли сидів в обсерваційній вежі. Юнаки тут сіли до своїх ешелонів. Почали відходити на станцію Доч. Бронепотяг Довгополова сунувся повільно — він уже не був здібний ні до чого. Залога його була майже вся мертва, гармати знищені, біля одної лежав поручник із відірваною головою... Були значні втрати. Виносили забитих і ранених до санітарного вагону. Довгополов ледве дихав від втрати крові, і надвечір 6 січня, поранений, не здібний до бою бронепотяг зі своїм санітарним вагоном відійшов до Києва.

Лощенко 5 юнаками залишився сам перед наступом ворога і дістав надранок 7.01.1918 (наказ) відійти до Часниківки...

Генштабу сотник Носенко кликав Капкана і уряд знову про допомогу. Але Капкана вже уряд Центральної Ради, як нерішучого відсунув і на його місце призначив свого вірного ставленика (сумної слави пізніше) штабс-капітана Шинкаря — лівого есера.

Большевицька матроська орда зайняла знову станцію Доч. Керуючий боєм 3-х сотень юнаків сотник Павло Богаєвський, з невідомих причин спричинився до того, що 10.01.1918 р. юнаки на своєму мітіжку постановили за згодою старшин від’їхати до Києва, куди й прибули 11.01.1918 р. На фронті залишився знову Лощенко зі своїми людьми, Вільне Козацтво з Чернігова та ще пару маленьких загонів. Перед відходом Юнацької Школи уряд також чомусь відкликав курінь Богданівського полку.

Прибувши до Києва, Військова Юнацька Школа вислала свою делегацію до тогочасного командуючого фронтом Шинкаря з інформацією. Але виявилося: він про все знав, проте силами не розпоряджав і заявив, що дорога большевикам до Києва є відчинена..., що, якщо Школа не повернеться назад на фронт, до Бахмача, то вся вина за катастрофу впаде на них, що в мурах їхньої Школи (йде) запис і формування Студентського Куреня Січових Стрільців, який складається зі студентів і слухачів Народного Університету Святого Володимира, гідротехнічної школи, учнів Кирило-Мефодіївської гімназії та Військово-фельдшерської школи.

У понеділок, на головну кутю, два потяги знову їхали на фронт. В одному — хлопці з Військової Юнацької Школи зі своїми старшинами — Гончаренком, Богаєвським, Семирозумом і ін., в числі 250 юнаків; у другому потязі — курінь Січових Стрільців — до 300 людей.

13.01.1918 командуючий відтинком, якщо можна так назвати, фронту Тимченко відкликав Лощенка з людьми з Часниківки.

Тоді наші сили були:

а) Штабс-капітан Ф. Тимченко, 8 старшин і близько 300 вояків;
б) Сотник (капітан) Микола Ярціь з 3 старшинами і 2 однорічниками;
в) Глушівське Вільне Козацтво, що складалося з офіцерів ріжного роду зброї, студентів та кадетів до 45 людей.

Тимченко поінформував присутніх, що становище стає все гіршим і гіршим, що Полтава вже в руках большевиків, які зі значними силами під командуванням полковника Муравйова посуваються далі через Ічню. Сили большевиків поповнювались також з кожним днем місцевими комуністичними боївками...

Між годиною 18-19 Бахмач був залишений. Біля Бахмача-Роменського залізниця на Київ і Лібаво-Роменська пробігають пару кілометрів рівнобіжно, і тут українська Бахмацька залога розминулася з першим ешелоном москвинів, що прямував на Бахмач, а українська — на Крути.

У ніч з 14 на 15 січня було відомо, що на допомогу повертається Військова Юнацька Школа й Студентський Курінь Січових Стрільців.

Ярців маневрував зі своїм броневиком Крути—Пліски, які були зайняті уже большевиками, котрих забажали покропити вогнем гармат Лощенко і Ярців. Вони, згасивши світла, рушили на Пліски о годині 5-й ранку, саме тоді, коли вивантажувалися прибулі з Києва юнаки з Військової Школи та Студентського куреня СС.

Большевицька артилерія з-поза Плісом вже обстрілювала Крути. Бахмач був у руках московських військ.

Лощенко і Ярців, влетівши з броневиками на станцію, відкрили шалений вогонь по москвинах. Які були втрати — тяжко сказати, бо, погравши на бандурі яких з 20 хвилин, наші бронепотяги вийшли зі станції. Тимченко стискав руку Ярцеву і Лощенкові, ті відповідали: "Це за невдалий напад на Ічню"... Всі разом пішли з доповіддю до прибулого зі школою генштабу сотника Носенка, який перебрав команду вання відтинком фронту від Тимченка.

Раннім ранком 16 січня з Києва прийшов потяг з "обеззброєними" московськими вояками, що мали на меті пробратися на Московщину, очевидячки, для з’єднання зі своїми червоними братами. Вартовий старшина наш узяв від них слово, що вони доїдуть лише до підірваного тору, а далі підуть пішки. Та це було марно. Обеззброєні чубарики виладували залізничний реманент і почали фахово направляти тор за допомогою технічної частини ворога, явно червоного.

Користаючись пильною працею направи, сотня Юнацької Школи та Студентського Куреня мала розвагу, роблячи ревізію і контролю в цьому ешелоні. Якщо дивитися збоку, то було видно, як це студентами робилося незграбно, вони не мали найменшого військового вишколення. Із того всього було й прикро, й соромно, і моторошно.

У час ревізії над’їхала ворожа панцерка й почала посипати вогнем юнаків і студентів... Тор був налагоджений, і ешелон москвинів від’їхав на сторону ворога.

Багато юнаків і студентів тут було ранено й забито — все намарно і без найменшої потреби з військового боку...

Вирвавшись з-під граду куль, відтягнувши своїх ранених, спинилися під кутом 45 градусів біля будки А, розсипаючись у лаву й відкривши вогонь по ворогові, який сунув на весь свій зріст, не залягаючи. Так чи ні, але ця Юнацька сотня (4-та) зірвалася, почала відходити до провізоричних окопів напроти тору, в яких вже були три сотні юнацької школи і Студентський курінь.

Капітан Носенко був проти всякого наступу. Перевага ворога становила 7—8 до 1. Це не віщувало нічого корисного з військового боку. Було видно й зрозуміло кожному, що ми не лише не відберемо Бахмача, але й не витримаємо тиску під Крутами, де проти нас було до 7 тисяч добре вишколеного й загартованого у війні й розагітованого большевиками вояцтва, а на нашому боці — Військова Юнацька Школа й цілковито не вишколений, несформований Студентський Курінь, за висилку котрого на фронт несуть відповідальність ті безнадійні профани, дилетанти, а може, й злочинці...

Бронепотяги Ярцева — на правому тору, Лощенка — на лівому, відкрили вогонь по ворожих лініях, що відтискали, відступаючі відділи Юнацької Школи, але сірі й чорні постаті московських вояків посувалися все ближче й ближче, а дві ворожі панцерки й гавбична батарея засипали спереду наші провізоричні окопи... Визначився юнак Могила, родом з Чернігівщини (4-та сотня). З нашого боку був клекіт 40 кулеметів, які мали Юнацька Школа і Студентський Курінь.

Генштабу сотник Носенко рахувався з сильним тиском большевиків, він був навіть проти того, аби ліве крило було обсаджене небоєздатним Студентським Куренем, а тому його мали обсадити юнаки, з не студенти. Все говорило за успіх ворога, принаймні в цьому куті.

Розпочалося це все о годині 7-й ранку, а о 10-11-й годині ворожі кулі вже дзижчали на станції Крути. Для рятування своїх побратимів Лощенко вийшов з бронепотягом за північний семафор, але дістав сильний обстріл з південного краю лісу, звідкіля кашляло 4 ворожі гармати.

З'являються невеличкі групи вояків Студентського Куреня — їх відіслано з окопів, бо... вони не вміють навіть стріляти. їм наказано охороняти станцію. Юнаки Військової Школи тут же вчать їх стріляти... Бронепотяг Ярцева ушкоджений, сам Ярцев поранений, він дістав наказ від Лощенка від’їхати до лічниці в Ніжині — поранення голови було поважне.

Штаб Носенка відійшов яких 1-2 кілометри за станцію Крути. Юнаки трималися геройськи, несли великі втрати, а з їхнього правого крила вони повільно, крок за кроком, вистріл за вистрілом, секунда за секундою оточувалися частинами Червоної Армії, вояки котрої були загартовані в боях світової війни, а де того ще розпалені пропагандою.

Праве крило відтинку під Крутами — 1-ша сотня юнаків Військової Школи імені Гетьмана Богдана Хмельницького. На самому кінці — Студентський Курінь, в якому є учні від 15 років... З боку Чернігова сунуть ворожі потяги, з яких виступають і ладнаються до бою чорні хмари большевиків-матросів. Військова Юнацька Школа перекидається на їх затримку, а самі Крути — то бронепотяги воюючих сторін. Залізничний персонал псує паротяги тощо.

Слобідський Гайдамацький Кіш Петлюри знявся під тиском ворога, взявши із собою вагони зі зброєю... Мороз і холодний північний вітер... Студентський курінь після двогодинного бою залишився без набоїв, опинившись під рясним вогнем із кулеметів та Гранат ворога. Після 5 годин бою вони пішли на багнети, але сильним ударом з лівого крила рушили на них большевики, і розпочався штурм їх з двох сторін. Вишколені лави ворога кидаються на багнети. Крики "Слава!", "Ура!" покотилися по засніженому полю. Проти одного невишколеного учня зі Студентського Куреня кидається по 10-15 большевиків, які підіймають нещасників на багнетах просто в повітря. Ревуть гармати Семена Лощенка, клекотять кулемети. Политий кров’ю сніг багряніє. Крики й стогін. Большевики безперестанку посилають по цілій лінії фронту нові сили. Оборонців стає менше й менше. Юнацька Школа повільно відходить, а діти зі Студентського Куреня (вояками їх не можна назвати, бо вони не були вишколені), оточені з усіх боків, вигинули, кинуті на поталу Гайдамацьким Кошем, що був зайняв разом із ним позицію. Лише 45 людей узяли большевики з них де полону. На ранок 27 з них було розстріляно. 7 людей на полі бою, тяжко ранених, прийнято за большевиків і відправлено на лікування до Харкова й, таким робом, їм удалося врятуватися. Це були: Лесь Гайдовський-Потапович, Ігор Лоський та інші, які пізніше жили на еміграції в Німеччині й Чехословаччині. Доктор Ігор Лоський, здібний молодий історик, маючи підірване здоров’я, незабаром помер у Львові.

Цап С. Тернистими шляхами в ім’я держави // Самостійна Україна. — 1993. – 27 січня.