Події під Кругами — це взагалі була друга фаза бійки під Бахмачем, коли учні 1-ої військової школи, витримавши Макошинську схватку з большовиками, повинні були відступити за Бахмач в напрямку Ічня—Крути, порвавши за собою мости через річку біля Макошина. Всі вище-означені події приходяться до періода приближно до 10 січня. Становище учнів 1-ої військової школи, котрі майже загубили, як бойову одиницю, свій броньовий потяг після Макошинської бійки, як большовики обстріляли його майже в упор, коли потяг підійшов на станцію. Відтак юнкерам держатися довше було не можливо і вони запросили з Київа від військового генерального штабу помочі, зауважаючи що їх всього лише біля сотні, а в додаток вони ще мають небезпеку і з боку Ніжинських большовиків, котрі могли сісти 6 ешалонів, під’їхати до Ічні, а цим самим відрізати відступ вище позначеного відряда кудиб там не було. Військове міністерство послало їм заяву по телеграфу, що вже грузить для них поміч. Та діло було іначе. Міністерство тільки почало організовувати та збіраті відряд, щоби допомогти. В той же день видана була відозва, власне неофіціяльна до слухачів народнього україн. університету, до II укр. гімназії і взагалі до українського елемента Київських шкіл стати зі зброєю на защиту українських інтересів.

По всіх українських організаціях пішла палка агітація, скрізь жваві, завзяті промови. Народній ук. універсітет закладає з себе курінь „Студентів Січових Стрільців". В цей курінь багато записується учнів з II української імені Кирила і Методія гімназії (так, наприклад, з 8-ї і 7 клас майже всі учні), записуються слухачі Володимирського універсітету, учні гідротехничної школи. Так створилася 1-а сотня студентського куріня. Що до внутрішньої організації цього куріня, то, я як військовий, не можу без огиди згадати те недбайливе відношення до жовнірів.

Переведені в будинок бувшої Константиновської школи, частину з козаків відразу ж заставили стояти на варті, не давши хоча тимчасово військового одягу. Воякам приходилося стояти на вулишніх вартах і біля головного вхіда в цівільних вбраннях, що мало вигляд ніяк не військовий, а часто червоно-гвардийській. На другий день було видано наказ збиратися всім в казарми і як кому негайно треба в город, то з'являтися до старшини і брати відпуски. На обіді, на вечері хлопці звичайно були всі, а вечером опісля чаю брали у „начальствія" відпуски! Отпуски давали всі: і сотенний, і чотарі, і ройові! Таке тяглося початок тижня і на ніч наша сотня з нормального складу 120—140 чоловік (записано було біля 300) налічувала чоловік 20. На варту назначали не по порядку, а так, кого замітять, бували випадки, що вартували одні і тиж люде по 2 доби. Таке безглуздя провадилося увесь час. Ніхто не знав, коли будемо виїзжати і куди. Вправ офіціяльно по наказу старшини не робили, а як коли провадилися військові вправи, то тільки по інціятиві якогось ройового абож чоторя (хоча останнє траплялося дуже рідко). Дивитися на ці вправи було доволі смішно, бо більш всього робили вправи: на плече (укр. команди тоді не знали), на караул і тому подібне. Нащадком такої боєвої підготовки було те, що багато жовнірів не знали навіть, як треба стріляти, як розібрати затвора, вінтовку. Взагалі в студентській сотні "Січових Стрільців" куди не кинь оком, скрізь було якесь безглуздя та „взірцеве" безладдя. Серед такої безпутиці у неділю 14 січня отримали від командного составу 1-ої Військової школи, з котрою ми йшли в контакті, наказ виступати в похід. Метушня почалася страшенна. Бунчужний кинувся видавати старі шинелі, штани, а у кого були погані черевики, то жовті черевики, не давши до них обмоток. Так одягнуті, та окрім того озброєні старими, нечищеними „трех-линейками", ми вирушили в похід тіки на слідуючій день. Повинен згадати ще один епізод, котрий дотикався нашої „бойової" сили. З більш здалих до військ, виправки, трохи знаючих військову вправу, була організована "кулеметна команда".... з 4 чоловік. Прийшлося і мені попасти в цю... "команду"; з великим жаром взялися ми учити кулемет Максіма. Але, як пройшлося їхати, то виявилося, що кулемета не можна брати бо якийсь завзятий "кулеметчик" зломив ударник. Бажаючи показати, що ми таки кулеметчики, ми взяли з собою 8 заряжених кулеметних стрічок (що опісля нам дуже здалося), а окрім того ручний кулемет, "Люіс" та 49 патронів і до нього з заражених піска!! це була наша кулеметна команда. З войовничим видом наша сотня разом з „кулеметною командою" погрузилась в потяг! Мов чуючи на себе гибель, ми всі були веселі, бадьорі, підняли великий гамір. Нарешті в ночі годині о 11 ми виїхали з Київа ІІ і поїхали воювати... Їхали ми цілу ніч і тільки годині о 4-ій ранку приїхали на Крути. З цього боку і почались події з усім відомого "Крутського бою".

Приїхавши на Крути, як вся наша бригада спала, визвали кулеметну команду "студенчеського куріня" їхати в розвідку по узко-колейці в напрямку на Ічню. Шукали, шукали кулемети і нарешті виявилося, що мається ще кулеметна команда при юнкерах. Вона дала нам два кулемети Максіма і по дві бомби. Подали нам потяг, котрий складався з 32-х вагонів, паровоза, а на переді платформа, на котрій і були поставлені кулемети. О 5 годині ранку, коли тільки-тільки почало розвиднятися, ми рушили на розвідку. В нашому потязі їхало юнкерів чоловік 30 з есерами, котрих було двоє чи троє, доїхали ми спокійно до розїзда між Крутами і Плісками. В цьому полустанку трохи погрілися і з великою обережністю рушили назад. Потім офіцери поспорили, поспорили між собою і рішили їхати ще далі на Пліски. Ідемо 3-ю і 4-ту верству. Коли дивимося, по полотну щось іде. Близче видно ще 3 чоловіка. Даємо сігнал паровозу. Потяг спиняється!

Розмову починають невідомі, видно що червоно-гвардійці; у кожного рушниця, сила набоїв, бомби, сігнальні ракети.

- Откєда єдєте? Всьо у наших?
- Да да! А ви кто?
- Да ми нєшто с отряда Рємнєва!
- Ну садись к нам подєдеш!

Нічого не підозріваючи, більшовики підходять до потяга, коли враз... "Руки вверх! зброю одбірай!" Не вспіли горопаки і огледіться, як були позбавлені зброї і турнуті у потяг з помощу прикладів. Що з ними було у потязі, я думаю росказувати лишнє! Цікавий тілько був виступ одного з офіцерів нашого "студентського" куріня" добродія N з здоровим оселедцем, котрий хоча і вдавав з себе завзятого запорожця, але під час нашої стички з большовицьким розїздом він, здається, опинивсь чуть-чуть не під лавою. То оцей офіцер довгенько лякав полонених большовиків стукаючи їм по голові бутилочною бомбою без капсуля. Попсувавши біля роз'їзди маленький місточок, ми вернулися в Крути. Зробили доклад, що роз'їзд Пліски і Ічню можна покіль що зайняти без бою. Але наша заява так і осталася заявою. Рішили дати бій під Крутами. Так спокійно прожили весь понеділок ніч і вівторок до вечора. Розвідка принесла нам у вівторок ввечері трівожні чутки, що большовики зайняли без бою Ічню і Пліски і лагодять нуть та телефони....

Годині о 4, коли почало темніти, (діло було в січні), засурмили трівогу, вартові викликали всіх на двір.... "Висипайся в лінію!!" чути було з усіх боків. Помалу була встановлена тиша; порядку було добитись трудно, бо хоча за 3 дні до виїзда до нас були командіровани офіцери з Богдановського полку, котрі вчили нас муштрі дуже завзято, але для підготовки було занадто мало часу. Построїли всіх по роях і повели на лінію передових окопів, котра роскинулася вправо і вліво версти на півтори від самої станції. У юнкерів патрони були видані ще у Київі, січовикам-же, богато з котріх не вміли добре поводитися з зброєю, набоїв не дали, щоби не було якогось випадка. Посилаючи на лінію, набоїв знову таки не дали, чи забули, чи щитали що це лишнє, факт тільки той що набоїв козаки мали по 1 по 2 обойми, котрі вони випросили у юнкерів. Були більш енергійні хлопці, але таких було дуже мало, котрі заздалегідь подоставали патронів і в скрутну хвилину поділилися з своїми товаришами. Але це було випадково. Взагалі в середньому на чоловіка падало не більш, як по 10 патронів.

Ніч! Тихо, хмарно, вохко, кругом багно та мокрий сніг! Згадуємо, що маємо короткі солдатські штани і черевики без обмоток, то там то сям дерчать кулемети, котрі переміняють свої міста, шукаючи ліпшої позіції для стрільби. Попав я з своїм кулеметом на правий фланг. Сижу собі на борті окопчика та копаю глибшу яму. Кулемет на бойовому взводі; поруч стоять ящики з кулеметними набоями. Все темніше і темніше! Тихо, вітру нема, протягує тільки вогкість, зрідка почуєш як хтось пробує кулемета, і відразу пізнаєш, де який стоїть. Пафффф, цокнув десь кольт, а відповідь йому "строчить" Максім: туку-туту-туку. Знову тихо. Потроху всі заспокоюються. Коли зненацька щось блиснуло, а далі гуркнуло "буумм"! всі зніжились, забились поглибше у окіпчик. "Фіуууу"! просвистів перший знаряд большовиків, розірвавшись саженях 2000 позад нашої лінії. Потім почали стріляти залпами і як на зло, все поціляють по нашому флангу. Трохи згодом біля "Плісок" большовики розложили багаття і давай лагодити путь! Наші артілєрісти виїхали на паровозі з платформою, на котрій стояла 3-х дюймова гармата, до розїзда, розстріляла шрапнелю робітників, котрі лагодили путь, забрали струмент і почали гатити в самі Пліски, звідки стріляли большовики. Годині о 5 ранку все трохи заспокоїлося, хоча поодинокі вистріли не змовкали.

Настав день, котрий стоїв дуже богатьом жовнірам надто дорого, це наступила середа. Надзвичайну варту з бойової лінії зняли, залишивши на кожному фланзі чоловік по 30. Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік, та кавалерії чоловік з 60. Оце і вся сила відряда "действующаго на Слободской Украині", як голосно писали тоді газети. З ранку послали кавалерію на розвідку, чоловік 50, а самі спокійненько гуляли собі по станції, по перону.

Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, кудиж решта ділося — не відомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові "пропав обід! Та ще й з м’ясом". Знову счинився шарварок, знову безглуздя, знову всі хлопці більш, як половина, пішли на лінію, маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!!! З штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілерістів та наш сотник. На штабному потязі поїхало кілька і юнкерів. До штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив. Годині о 4-ій вернулася наша розвідка (з січовиків і юнкерів) і зробила доклад, що большовики накопляються біля розїзда, а фланги большовиків вже наступають. Всі чекали, знали, що через кілька хвилин почнеться діло. Сотник куріня "Студентів-Січовиків" увесь час був на лівому фланзі і надавав енергії своїм хлопцям. На правому фланзі стояли юнкера і кілька кулеметів (щось біля 3-х). Годині о 5-ій на Пліски виїхала платформа і почала стріляти в большовицьке росташування. (Як потім оповідали, наш артілєрійський вогонь наробив багато клопоту большовикам, котрі стояли в Плісках). Пригадую і досі, як увесь час героїчно вів себе артілєрійський офіцер у блакітно-жовтому військовому картузі. Стріляв він надзвичайно мітко і швидко. Гомін його гармати не стихав ні на хвилину. О початку шостої годині на лівому фланзі почали цокать рушниці все частіш і частіш. "Пішла баталія", подумав я, напруживши свою увагу. Відразу різко затахкав ручний кулемет "Люіс" кулеметчика з сотні студентів. Чутно було, що стріляв кулемет дуже добре, роблячи перерви тільки тоді, як перемінявся зарядний діск. Я, як подивився на сторожову хатку, де сидів з Люісом та цокав кулеметчик, то аж завидно стало. Артілєрія ж увесь час гупала скажено: раз-поз-раз!.. Але, як почався бій, то большовицька артілєрія змовкла, стріляла увесь час тільки наша.

Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись, чи всі на містах. Але, хоча раніш біля кожного кулемета було по 3 чоловіка, тепер залишилося по двоє. Зненацька і на нашому фланзі почали лупати постріли. Десь аж на самому краю залопотів кулемет "Шварцлозе": токо-токо-токо-токо-токкххх. І в умі я замічаю, що погано стріляє, задержки. Дивлюся все таки на той бік, де стріляють. Бачу... з ліса виринають чорні точки. Ближче і ближче. Нарешті я не витерпів і надавив курок. Та-та та-та!!! зацокотав кулемет. Випустив кілька патронів. Бачу „недольот". Беру кроків на 200 нижче і знову стріляю. Видно, що попадаю. Чорні точки тут зникли. Видно добре, що залегли. Перестав стріляти, знову почали бігти. Випустив кулеметну стрічку патронів в 200. Знову лежать. Коли зиркну, а товариші, що лежать вправо від мене, відступають, а большовики від них кроків на 200. Еге!! думаю, погано!! Вистріляв ще ленту на большовиків; давай відступати! Большовикам, видко, не подобалось, що ми беремо з собою і кулемет бо вони почали усиленно цокати з вінтовок. Пробіг я з своїм помішником кроків 200—150, знову стали, випустили ще одну ленту. Ворог заліг, ховаючися від куль, ми, вистрілявши ленту, побігли далі, по напрямку до вагонів, тягнучи за собою кулемета, котрий танцюючи по шпалах страшно боляче відбивав на руки. Люде всі біжать, як несамовиті. Кричу: поможіть кулемета тягнуть! Куди там! Ніхто нічого й не чує.

Так сяк добрели до вагонів, коли бачимо, що лівий фланг тільки почав отступати! "Пропали!"... подумав я, бачучи, що вони прямують на станцію, котру вже зайняли большовики, розбивши наш правий фланг (майже третя частина право-фланговців була побита й поранена). „Чого ж лівий фланг не відступав відразу?" запитав я одного з офіцерів. Бо наш штаб утік і ми не мали зв’язку. На станції почалася маленька стрілянина; большовики, зайнявши станцію, почали обстрілювати наш потяг. Січовики, котрі пішли в обхід станції з самого краю лівого флангу, донесли, що ті, що пішли прямо на станцію, попалися вже в полон большовикам. Нарешті зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи инак живими і ми почали відступати, стріляючи з вікон вінтовками (бо як не треба, то патрони вже найшлися).

Так кінчилась наша бійка під Крутами, без патронів у наших людей, котрі клали своє життя за Україну, за волю.

Військово-науковий вістник Генерального Штабу. – 1918. – Вип. 3. – С. 45-46.