Михайлик Михайло - "День 29 січня 1918 року"

Напередодні наша четверта сотня Першої Української військової школи була в окопах, які зробив Студентський курінь напередодні біля залізниці Чернігів—Ічня—Прилуки, що перетинала головну магістраль ГСиїв-Бахмач. На станції Пліски уже були московські війська під загальним проводом Муравйова, а на ст. Крути стояли наші потяги, в яких містились штаби, резерв і амуніція. Тут же стояли наші два примітивні броне-нотяги, а власне некриті вагони з уставленими на них гарматами, обложені навколо мішками з піском, які служили прикриттям для 4-6 скорострілів.
По обіді сотник Б. наказав мені і трьом юнакам піти В розвідку на село, що лежало в трьох верстах від наших окопів, в напрямку ст. Пліски. Підійшовши близько до ворожого розташування, ми виявили, що ворог має два бронепотяги доброї конструкції, гаубичну батарею, до тисячі піхоти і до тисячі п'ятсот матросів-балтійців. Таким чином, на нашому відтинку було до трьох тисяч багнетів ворога, добре заосмотреного з технічного боку. А в нас... частина (250 душ) юнацької школи, сорок чоловік Вільного козацтва, яке в більшості складалося з темних елементів — російських старшині т. п., що невідомо чому опинилися поруч з ідейною молоддю — юнаками і студентами. Ці останні складали окремий Студентський курінь в кількості до 300 душ, наскоро зорганізований в Києві. В курені переважно була молодь, що не була при війську, а частина навіть не вміла стріляти... Отсі сили мали обороняти найважніший відтинок фронту — шлях на Київ.
Смеркало, коли я, не дочекавшися відісланого до штабу юнака-кур'єра, почав відходити згідно з наказом зі своєю стежею до окопів.
Надворі була відлига, туман. Відходили тихо. Під ногами чвакало болото, ноги грузли в розталій ріллі. Навколо було тихо... Кожен з нас думав своє... У мене в пам'яті стояли слова командуючого тоді фронтом Шинкаря, до якого я ходив делегатом від школи перед виїздом на фронт: «Я вірю в правоту нашого змагання, тому сиджу в кабінеті і працюю. Упущення Бахмача відкриває більшовикам дорогу на Київ і загрожує існуванню Республіки. Може, вже під цю хвилю Бахмач зайнятий ворогом і...» Ці слова я так і передав зборам школи, і щира завзята молодь пішла до Бахмача. Пішла захищати цей вузол, що відкривав дорогу на Україну. Бахмач уже був зайнятий ворогом. Ми мусили, може вже завтра, дати опір на Крутах, від якого залежало: здобути поновно Бахмач, або червоні підуть на Київ. Про це розмовляли ми — чотири розвідники, повертаючи до своїх. Про це думали і цим були переповнені серця юнаків і студентів, які сиділи в окопах.
Вибухи над нашими головами, кількох гарматних стрілен з наближеного ворожого бронепотягу припинили нашу розмову. Чому ворог обстрілював не окопи, а поле, що лежало перед нами, я й досі не можу розгадати, але стрільна одне за другим падали між нами, а ми бігли. Тяжко було по грязюці бігти, падали... Один не встав. Ми підбігли, підняли його і понесли до окопів. На щастя, юнак С. був лише контужений. Такий близький підхід ворога не віщував нічого доброго.
Перетомлені розвідники пішли спати до вагонів, а наша сотня вартувала в окопах.
Крики на станції під самим вагоном розбудили мене. Надворі було вже видно. Ранок 29-го січня — пригадав я. Навколо спала наша сотня, а поруч з нашим потягом став якийсь «ешалон», звідки доносилися крики... Вслухався. Говорили по-московськи. Вийшов з вагону, і саме тоді «ешалон» з більшовиками рушив у напрямку Бахмача, де був ворог.
Я знав, що залізниця в трьох верстах в бік ворога підірвана. Знав також, що червоноармійці з «ешелона» приєднаються до своїх, а тому скоріше пішов до вартового старшини «по залозі», щоби розпитати, в чому справа.
Росіянин, вартовий старшина з Вільного козацтва, пояснив мені, що то демобілізовані, перепущені через Київ. Вони доїдуть до підірваного місця, а далі підуть пішки, потяг же повернеться назад.
Але не так сталося... Розібране місце залізниці було у нас під обстрілом гармат, щоб ворог не міг його направити, підійшовши своїми бронепотягами. А тут до двох тисяч «демобілізованих», під'їхавши, вийшли з вагонів і стали направляти за допомогою ворожого технічного потягу правий тор залізниці. Заскочила несподіванка: чи стріляти відразу, коли там купчилося до 2000 беззбройного люду?..
Наспіх розбудили нашу сотню (резерву). Сіли до вагонів бронепотягу і поїхали. Був наказ: «Попередити, щоби не направляли залізниці, інакше — стріляти з гармат і скорострілів». Не доїжджаючи півверсти, наш бронепотяг спинився. Сотник Б. викликав добровольців, які би пішли і передали наказ. Пішло нас шість юнаків.
Не дійшли на 300 кроків до юрби, як вона заметушилася, пішла сідати до вагонів і... потяг рушив, а перед нами стояв на лівім торі залізниці той самий ворожий бронепотяг, якого ми бачили вчора на розвідці. Він кінчав направляти тор, щоби також рушити... в наш бік... на Київ...
Повернулися. Через наші голови летіли стрільна з нашого і ворожого бронепотягів, свистіли кулі, а ми бігли. Наш бронепотяг почав маневрувати, бо ворог щохвилини міг збити його. Ворожі стрільна рвалися біля самого потягу, в якому були вже поранені. Ворожий бронепотяг підступав все ближче і ближче. Лише троє з нас повернулися, бо решта не могли добігти. Бронепотяг почав відходити.
Мені видно було три чорні густі лави матросів, які пішли в наступ. Спішилася сотня... Затріскотіли скоростріли, рушниці... Видно було, як падали на сніг чорні постаті матросів. Присувалися вони все ближче і ближче. У нас уже було багато ранених і сотня відходила до окопів, де були розміщені до бою всі наші сили і чекали з напруженням рішучого моменту... А він наближався. Ряди сірих і чорних постатей ішли у весь зріст. Змучена наша сотня пішла в резерву за рампу.
З окопів затріскотіли до сорока наших скорострілів, рушниці трьох сотень юнаків та частини Студентського куреня.
Падали вояки, за ними йшли нові, знову падали і знову йшли, одні за другими... Наші окопи, станція і потяги засипалися ворожими стрільнами і кулями, але кріп-ко трималися наші... Посилали по набої до від'їхавших за півтори верстви потягів, вистрілювали їх, знову посилали... Але грізні вістки: «Нема набоїв», «Псуються скоростріли» пролетіли по окопах. Тут чорні постаті знялися, крики «Ура!», «Слава!» Все перемішалося... Стріляли один одного... Облилися кров'ю багнети... Але вдесятеро більше ворогів перемогли. Почався швидкий, вже неорганізований відступ до потягів, а більшовики з криком «Ура!» кинулися до станції, яку охороняли 50 студентів, переважно ті, що не вміли стріляти.
Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, які чекали і кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для поранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перев'язували поранених. Потяги рушили під вогнем ворога... у вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна недолічувала 5-10 юнаків, Студентський курінь — до 50 студентів.
Перетомлені всі спали у вагонах. На ранок, на станції Бобрик, де разом з відійшовшим зі ст. Гребінки кошем от. С. Петлюри, мали дати новий бій.
Сюди прибігли з Ніжина, занятого червоноармійцями, два гімназисти і передали, що на Крутах у вчорашнім бою залишилося до 300 забитих більшовиків. Вони ж принесли страшну вістку про розстріл 46 студентів і милосердної сестри, захоплених до полону у Крутах.
Цей день, 29 січня 1918 р., був рішаючим днем успіху червоноармійців в поході на щойно звільнену Україну, день, якого не забуде історія.
Літопис «Червоної калини». Львів, 1932, ч. 2. Стаття, правдоподібно, написана 1921 р. Дати подано за старим стилем. Скорочено.