Не забуть ніколи тих могил безсмертних,
де лежать надії наших гордих днів,
де між деревами над самітним терном цвіт
яркий калини полум'ям зацвів.

Знов ідем з весною, знов до них приходим,
квіти їм приносим і палкі серця:
знов бої нам сняться, сняться нам походи,
знов думки тривожні в далечінь летять.

І не хрест камінний, не гріб безіменний —
у яснім шоломі вояк вироста:
у бою важкому, в повені знамен він,
а в очах хоробрість і любов свята.

Виглядала мати, ожидала сина;
син не повернувся, у бою погиб —
смутяться берези і цвіте калина,
тихо похилившись на стрілецький гріб.

В нас і сум, і радість, в нас у серці мрія,
в серці неспокійнім родиться порив:
вітер з України широко повіяв
і простори вільні навстіжень розкрив.

Станули дерева в нерухомій тиші,
слухають могили у безмежжі піль;
десь пташина ніжно щебетом колише
нашу тиху мрію, наш нестримний біль.

Ах, рости й мужніти, ах, співати пісню,
що замовкла нагло серед цих могил,
і любити велич буйних днів колишніх,
ідучи шляхом, що вітер нам розкрив...

Не забуть ніколи цих могил безсмертних,
як і не забути наших гордих днів. ...
Ще і наша слава, мов весна, поверне,
ще і ми нестимем радісний наш спів.