Литвин Степан - Квіти у полі, там, де Крути


Крикнули кровію Крути.
Олекса Стефанович
На Ніжин люто рвалася орда.
Бушлати чорні...
Білий сніг пречистий...
А в Києві — лиш сотня молода
Січовиків — студенти й гімназисти.
Зірвавсь північно-східний вітер злий,
Їх молоде життя зламалось круто.
Нічні вагони хлопців повезли,
А на світанку їх зустріли Крути.
Були в них душі чисті, мов кришталь.
Жадали волі, іншої епохи...
Було їм дуже України жаль.
Себе ж не жаль. Якщо і жаль, то трохи...
Їх підняли зненацька уночі,
Їх і азів не вчили оборони.
На станції зосталися харчі
І — гірше горе — майже всі патрони.
"Багнетами рубаймо лід, брати!
Большевики підуть у наступ скоро..." —
"Сусіди не дадуть нас обійти!" —
їх сотник Гончаренко підбадьорив.
Гармати б'ють — своя одна й чужі.
Півсотні вражих станкачів татака...
І видно ледь: на плисківській межі
Широка розгортається атака...
Гармата стихла. Стогнуть гармаші
На теплій розпанаханій платформі...
Остерські навіть плачуть комиші
За хлопчиками з кровію на формі...
"Тримайтесь, хлопці!" — гук луна дзвінкий.
Гарячий сніг юначу кров вбирає...
Вмирають в білім полі юнаки...
Під Крутами Вкраїнонька вмирає...
Замовкли скоростріли...
Східні ж б'ють...
Ой не одна матуся заридає!
Ідуть захланність,
заздрість чорна,
лють,
А з двох боків кіннота налітає...
Рубатимуть червоні козаки
(Нас вчили споконвік братів рубати.)
Підводяться назустріч юнаки...
"Рубай!" — і сам руба ватаг чубатий,
Що перебитий ніс. Не Кривоніс —
Крива душа і зненависть кривава...
І вітер матюки матросів ніс...
А проти них котилось полем: "Слава!"
Рубали славу навпіл.
Тільки "Сла..."
Не впав ніхто із хлопців на коліна,
І чорна хвиля все живе знесла...
Лиш піна — з кров'ю, кінська і зміїна...
А як же правий фланг?
"Рубай хохлов!"
Уже безруких і сліпих вбивали...
Живих і мертвих гострий штик колов...
Виймали очі...
Серце виривали...
Таких, як скло, їх триста полягло,
А може, двісті. Двісті юних — мало?
А місто з "Арсеналом" бій вело.
Село забите, зморене дрімало...
На Київ хижо зирив Муравйов.
Бив бронепоїзд по жаркій оселі
На Паньківській.
Палив ізнов, ізнов!..
Чия то слава і чия любов,
Чия матуся в огненній постелі,
Можливо, і не кожен знав матрос.
Та підпанок те відав — Полупанов.
"Есть истребить гнездо! Какой вопрос?!
Пускай горит история гетьманов!"
Нехай, матроси, най і хай горить!..
Імперію рятуєте іржаву?
Історик буде все одно творить
І працю історичну, і державу.
Який туман на мене нависав!
А він прогнав,
Поміг серця стрясати
(Хай часть малу!)
Я правду написав,
Адже мені недовго вже писати...
Нащадку, може, й створиш свій Едем,
Але не стримуй співчуття гаряче.
Хіба ми знаєм, де навік впадем?
Хіба ми знаєм, хто і як оплаче?
...Їх поховали — три десятки трун —
Весною на Аскольдовій могилі... Ридали...
А пізніш під бренькіт струн
На рівнім танцювали хлопці милі
З дівчатами...
Не відали вони, чиї кістки, чия під ними слава!
Чи діждемося справжньої весни
У граді Кия, в граді Ярослава?
Ти, князю, мудрим був, та розділив
Поміж синами нашу Русь велику.
Немов для виї зашморг намилив,
Для виї русів... Нас лягло — без ліку...
Повів чужинців князь, праправнук твій,
Круті полки на вітчину печальну.
І град узяв, і знищив лиходій,
І кров киян стікала у Почайну...
Віками град розорений лежав...
Восплач із гроба, князю і Людино!
Нема Русі твоєї між держав,
Бо не зімкнулись браття воєдино...

Чи й досі ми — розбратані брати?
Є Україна Західна і Східна?
Чи не тому й знущалися кати?
Чи не тому й Вкраїна щедра — бідна?
Але творились нація й народ.
Свідоміші із нас жадали злуки...
Розбили мур недолі та незгод,
І Львів і Київ поєднали руки.
І Ростислава любим, й Василя
(Хоч рідне слово ще не всіх торкає!)...
І хлопцями удобрена земля
На доброго хазяїна чекає.
Ті хлопці нам давно простили все.
Ті хлопці стали вже давно квітками...
І ждуть квітки: "Що легіт принесе?"
А легіт — ген, за сімома вітрами!
Давно нам все простили юнаки,
Давно вже стали юнаки квітками...
Шепочуть: "Що несуть вітри? — квітки
Чи суша йде, чи вільга із хмарками?"
Герої нам простили все давно,
Герої стали вже давно квітками...
Питають: "Що несеш, гей, далино?"
Йдемо ми на Аскольдову з вінками,
Співаєм "Ще не вмерла..." й "Заповіт".
Сюди ж так рідко ходим...
Мо', й не треба...
Аби творили не кривавий світ,
Аби квіткам не закривали неба!