Михалевич Вероніка - На Крутянському полі (1933)

У темряви ночі вітер питає,
На чиїй могилі він ясень гойдає,
Чия то могила одна серед поля,
Кого поховала у землю недоля?

Чому, як я пісні співаю свої,
Зітхання порушують співи мої;
Хтось стогне і плаче, і ніби благає...
А ясень, мов привид, щоночі зростає?

О, вітре, мій брате, давно то було;
Із півночі військо криваве ішло,
Ішло й руйнувало; стогнала Вкраїна —
Сльозами та кров'ю залита Руїна.
Дзвеніло й гриміло, — червоні кати
Для вільного Сина кувала ґрати...

Мороз повив, мов павутинням, ранок,
Богдан на стриманім коні
Зустрів напружений світанок,
Немов палаючий в вогні:
В той День кипіла площа людом,
В той День Богдан, залитий світлом
Шлях на Москву їм показав.

Палкі серця жадали волі:
Чекати — часу не було,
Бо з півночі ланцюг неволі!
Червоне військо їм несло.

Ой, не одна тоді мати сина виряджала,
Не одна тоді небога Господа благала,
Щоб син її переможцем вернувся до Хати,
Щоб Бог поміг червоного ворога здолати.
Зібралися студенти, навіть діти йшли!
Були й напіводягнені між ними...
Ті перші лицарі були Занадто певними й рвучкими.

Послухай вітре, — їх мало було,
Війська ж ворожого безліч ішло.
Ворог, мов хмарою, їх оточив,
Кулями — наче косою косив...

Ніхто не бачив сліз, ніхто не чув благання —
Без зойків падали скривавлені тіла. —
В день їх святого умирання Надія зіркою зійшла.
І освітила зірка ясна кривавий шлях,
Тіла порубаних дітей — чиїсь зомліли руки
Прапор тримали на грудях...
Скривавлений Прапор Відродження і Муки.

До півночі хуртовина по степу гуляла,
Метелиця степи рідні снігом укривала.
Все укрила; та забула горе людське вкрити.
Не схотіла, видно, й вона сльози людські пити...
Не схотіла... хіба ж можна лихо те сховати,
Хіба можна нашим людям його забути?!

Хіба можна? — Хуртовина по степу гуляла,
Синів вірних, немов ненька, — снігом укривала.
А з півночі серед степу ніби щось чорніло,
Як той привид, котрий ніщо чіпати не сміло,
Як той привид, оцей ясень виріс на могилі,
Монументом, погрозою на крицевій силі.

О, брате рідний, хто може забути
Непереможні криваві Крути?
Цей шлях, усіяний Тілами,
Ніхто не сміє забувати,
Цей шлях змагання з ворогами
Ніщо не може заховати!

О, вітре, мій брате — то стогнуть вони,
Ті зойки й благання несуться з труни.
Не ясень чорніє ото на могилі —
То Помста зростає в нездоланій силі!
Зростає велика, ще більша зросте,
Аж поки до людського серця дійде...
Дивися: он бачиш, обрій запалав —
То кат проти ката рушницю підняв.
Підняв, бо немає вже чим поділитись,
А кров'ю людською не можна упитись...

Замовкло навколо, в сутінках блідих,
Немов вартовий на могилі чорнів
Міцний та високий: здавалось, в похмурих
Він хмарах сховатись хотів...
 

Учасники бою

  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow
  • An Image Slideshow