Г.Дудка- "З СПОГАДІВ ПРО КРУТИ"

Лютий 1917 року застав майбутніх крутянців — 19-річних юнаків з Канівського повіту, (Київщина) в чині "вольноопределяющихся" бувшої царської армії в м. Сімбірську, підготованими до вступу в офіцерську школу. Та хто мав охоту їхати туди, коли з України дійшли чутки про її волю. А всі вони — вихованці російських гімназій — знали хто вони, байдуже, що закон Валуєва на це не дозволяв.

Непривітно зустрів їх Київ. Військовий відділ при Центральній Раді, сам безпорадний, нічого й їм не порадив. А Військовий Генеральний Секретаріат скерував їх до російського кирасирского полку в Святошині; (передмістя Києва). Тут вони зустріли таких же юнаків, які горіли бажанням вступити до української військової школи, але такої в Києві ще не було. Після довгих клопотів, розважань і засідань, нарешті, наважилися організувати першу українську військову школу в приміщенні був. Олексіївської військово-інженерної школи. Канівці, а з ними й інші вступили до школи й взялися за військову науку. Почуття гордости: стати українським старшиною заохочувало їх до наполегливої праці. За наукою підійшли різдвяні вакації. Школа вміщувала в собі курінь молодих людей, майбутніх старшин української армії, і була поважною, на ті часи, військовою одиницею. Росія почала наступ проти України і на Бахмачському відтинку фронту витворилася загрозлива ситуація. На лінію Бахмач-Гомель насувалися червоногвардійські банди під командою царського полковника Муравйова. Щоб оборонити ворота до Києва, школу вислано на цей відтинок фронту. Від'їхала лише половина юнаків, бо решта була на різдвяних вакаціях, а коли повернулася до Києва, то знайшла школу пограбованою, проте, все ж поспішила на підмогу оборонцям Бахмача.

Оця невеличка військова одиниця під командою своїх учителів: поручника Гончаренка та штабс-капітана Богаєвського, при допомозі двох команд панцерних поїздів, з яких один був справжній, а другий імпровізований (відкрита плятформа, обкладена мішками з піском, з гарматою та кулеметами), мала захищати підступи до столиці України. Бій був нерівний, але почуття гордости, любов до землі своєї наснажували молодих юнаків до оборони її. Вони роблять наступ на ст. Гомель з мосту ріки Десни на скупчення військ Муравйова, розстрілюючи еталони ворога. Стається припадок. Прямим поціленням у вагон справжнього панцерного поїзда пошматовано майже всю його команду. В живих залишився водій поїзда та його помічник, яким вдалося відвести розбитий поїзд на першу від мосту станцію і там винесено загинулих вояків. Гнітюче вражіння справило це на юнаків, а найгіршим було знищення панцерного потягу.

На домагання нашого командування про надсилку військової допомоги, уряд спромігся вислати лише три сотні молодих, військово не вишколених людей — слухачів високих та середніх шкіл Києва. З цими силами і зустріли ми московську червону гвардію, яка в кількості 4 чи 5 тисяч наступала на ворота до Києва.

Оборонці станції Крут залягли за станційним будинком лавою по обох боках колії: військова школа праворуч, студентський курінь — ліворуч. Наш імпровізований панцерний поїзд виїхав у розвідку і зустрівся з панцерним поїздом ворога. Зав'язався бій, а слідом за ворожим панцерним поїздом сунулася навала червоної піхоти у три лави. Наш поїзд, щоб уникнути ворожого оточення, змушений був відступити до лав оборонці. Коли ворог наблизився на віддаль поділу, оборонці відкрили нищівний вогонь з рушниць та кулеметів. Сили були нерівні, але крутянці стійко тримались доти, доки ворожі лави зайшли з боків.

Ворог оточив лави оборонців з обох крил і зайшов у потилицю. Наша команда порядком передачі один одному дала наказ відступати. Праве крило залишило позицію, відходячи за будинки станції, куди мало відступати і ліве крило. Як потім виявилося, воно було оточене ворогом і сталася трагедія, яку ми називаємо бій під Крутами.

З того часу минуло 38 років. Але й сьогодні ніхто не сказав, чому так сталося, що хоробрих юнаків віддано у ворожу пащу. З погляду військової тактики і стратегії бій під Крутами, так як він був організований, інакше і не міг скінчитися. Але київський уряд, прогаявши час і не зорганізувавши оборони столиці, змушений був так зробити, щоб забезпечити собі евакуацію з Київа. Ті, що лишилися живими під Крутами, в Києві уряду вже не застали. Центр міста захопив ворог і рештки крутян, змушені були давати собі раду, як хто міг. Небагато їх залишилося. З моєї одинадцятки я зустрів лише двох (одного в пустелі Каїра-Кум в Азії). Чи могло бути інакше? Могло. Бо в Києві було декілька полків, але уряд не спромігся організувати їх і вислати на оборону столиці.


Вісник ООЧСУ. – 1957. – Ч. 1(99). – C. 25-26.