(наймовірніше автором цих спогадів є Левко Лукасевич)

Одночасно майже з осьмиліттєм проголошення нашої самостійности, маємо сумні осьмі роковини подій під Крутами, коли красші сини України кровю своєю легалізували нашу самостійність.

Вже свитанки нашої державносте швидко вернули нас до дійсносте, не даючи часу до радощів, — покликом нести все на вівтар молодої, вже загроженої ворогом держави. І несли старші громадяни, заможні й незаможні, свої лепти й дари на національний фонд, а молоді готові були без застановлення віддати й життє. То були ті перші святі хвилі відродження нації, які наступають по тяжкому національному гніту.

На тлі сього загального захоплення разило лише відношеннє деяких українських формацій бувшої царської армії, що в якомусь нездоровому революційному затруїнню оголошували свою „нейтральність", коли з півночи насувала військова московсько-большевицька небезпека. До молоді, що дуже щиро відкликнулася боронити батьківщину, належали переважно люди не партійні, готові присвятитися кождій національній праці. Вони не роздумуючи, покинули свої родини, покинули стіни рідної almae matris; жадні висші партійні інтереси не наказували їм лишатися в запіллю...

З таких молодих людий складався й студентський січовий курінь та невеличкий відділ першої української військової школи у Київі, яких доля злучила разом. Студентський курінь складався з охотників-студентів висших шкіл м. Київа, що не покликані до війська з огляду на вік, або здоровлє, мали змогу спокійно вчитися; далі — з учеників висших кляс київських українських гімназій й невеликого складу київської військової, тоді вже українізованої, фершалської школи.

В більшосте се була молодь, хіба в числі учеників фершалської школи були старші люди, батьки родин, які так само, з власної понуки, не роздумуючи, в якому трагічному стані залишили свої зовсім незабезпечені родини, все віддали на вівтар своєї країни.

Два тижні по спішнім закінченню курсу військової практичної науки (для нездатних до бою санітарного курсу) в помешканню київської військової юнацької школи, курінь, сполучений з юнаками, вирушив з наказу військової влади, під проводом кількох старшин, на фронт.

Виїхали в напрямку Конотопа на Чернигівіцині, де на ст. Бахмач невеличка купка гайдамаків стримувала авангарди російсько-большевицьких банд Муравйова. До Бахмача доїхати вже не пощастило й ми зупинилися на ст. Крути, де зустріли нас гайдамаки, які тільки-що відступили, не маючи змоги оборонити Бахмач.

Тільки енергія людий, переконаних про святість свого діла, може робити такі дива, як ся купка 20 людий з чотирма кіньми, одною гарматою й двома кулеметами, що стримували довший час чисельно сильнійші передові стежі большевиків.

Виснажені й змучені, вони тішилися з тих обов'язків, які наложили на них. Се були старі вояки, ще з російської армії, між ними кілька старшин. Пригадую серед них і одного інваліда без ноги.

Се було, здається, 27 січня 1918 року, коли ми опинилися на ст. Крутах у безпосередній стичности з ворогом. Наші сили побільшилися загоном гайдамаків й мали разом 200, здається, якщо не менше, багнетів, при трьох гарматах, кількох кулеметах і чотирьох конях. У дорозі, здається в Ніжині, де до річи сказати, ми бачили дуже вороже до нас відношеннє залізничних робітників, придбав наш відділ санітарний вагон. Тил був майже не забезпечений, бо залоги стацій складалися переважно з кільканацяти вояків, при дуже ворожому залізничному робітництві й кепському звязкови. Всі надії на швидку підпомогу покладалися на Київ, де формувався гайдамацький кіш і кілька инших відділів, але й в Київі було неспокійно.

З півдня ми зачали нашвидко робити малі окопи в дві лінії, по обі сторони високого залізничого тору, між стацією Крутами й Плисками, а над вечір наша кінна розвідка принесла відомости, що Москалі вже під ст. Плисками. Ніч пройшла в гарматній підготовці з нашої сторони й незначній рушничній стрілянині зі сторони ворожих розвідок. Кожен з учасників — певно добре пам'ятає старшину гарматника в блакитно-жовтому кашкеті, який з одним козаком, із невеличкою гарматою й кулеметом, зробивши з товарової плятформи й паротягу імпровізований панцирний потяг, під градом куль відважно й вдачно нищив ворога, часто під'їжджаючи до самої російської лінії. Ще й тепер добре пригадується його сильветка в нічному відблиску стріляючої гармати.

День 29 січня, вогкий й похмурий, вже з ранку був неспокійний. Відчувалося по рухах ворога, що мусить відбутися рішаючий бій, — перший більший бій московсько-української війни. Вночі Москалі підійшли до самої нашої лінії й від 9-ої години ранку почали її сильно обстрілювати з рушниць. Пізнійше почалася ворожа артилерійська підготовка, ведена досвідченою рукою, яка з слабшою силою, але тривала майже до кінця бою. Наша одинока чинна rap- мата що відповідала противникові!, була високо на залізничному торі, добре видна як нам, так і ворогови, під сильним обстрілом ворожої артилерії й кулеметів. Хвилинами, сум огортав нас, коли раптом затихала наша гармата; гадалося, що замовкла на завжди, але се було приготовлений до того, щоби з більшою силою розпочати огонь. Незабаром почала зі стації працювати й наша друга гармата, правда кволо й недовго. Присутність гармати, майже на чолі нашої лінії, добре впливала на всіх нас, крім того вона хоронила зв'язок між двома відтинками нашого фронту, по обох сторонах залізничного тору. Але в середині бою гармата перестала стріляти, й наш „броневий потяг" від'їхав на стацію; — здається, хтось з сих героїв був ранений.

Вій розгорівся з новою силою. З обох сторін заговорили кулемети і ворог почав наступ на багнети. Густими кольонами посувалися Москалі вперед, не дивлячись на великі втрати від нашої, рідко розсіяної лінії. Тепер ми тяжко відчули брак гармати, в додаток у нас починали кінчатися запаси набоїв. А що найгірше, зв'язок між двома відтинками нашої лінії, був унеможливлений так, що коли ворог знищивши гарматним огнем більшість нашого правого відтинка (по стороні високого тору залізниці) змусив його до відвороту, лівий відтинок про се нічого не знав. На сей то лівий відтинок і кинулися тепер Москалі. Скоро був він, не спостережено для нас, з трьох сторін одружений Москалями. Стація Крути, яка лежала кільометер поза нами, була занята ворогом; крім того він обходив далеко лівий бік нашого лівого відтинка. Ситуація сього відтинка ставала надзвичайно критична. Ми дістали наказ відступати.

Частина відступаючих, не зорієнтувавшися, в чиїх руках стація, відступала, як гадала, до свого потягу, де нещасні були оточені ворогом. Відступ був дуже утруднений тому, що треба було пробиватися крізь майже зачинене коло, не даючи його тіснійше й щільнійше стискувати. Було дуже тяжко відступати й морально, але-ж відступ відбувався в порядку. Деякі, менше досвідчені стрільці, віддавали свої останні набої старшим стрільцям, самі-ж поволи випростовані у весь зріст, йшли понурі й безстрастні, під градом ворожих куль. Богатьом борцям рушниці попсувалися і перестали працювати; набоїв ставало чим раз менше... Наші кулемети перестали стріляти. Пригадую, як інвалід-старшина ніс кулемет на плечах, щоб не лишити його ворогови. Мало в кого лишилося по 3—5 куль, коли ми були коло свого потягу, який чекав на нас у двох кільометрах на поли. Тому удалося врятуватися, коли Москалі приступили до атаку стації. Небагато нас було, яким удалося відступити до потягу. Багато загинуло в бою, особливо на правому відтинку, а на лівому при відступі. До ворожого полону захоплено дві групи: перша складалася з тих, що не змогли продертися крізь вороже коло, друга — з відступивших на стацію. Переказували, що вони атакували ворога і в тій атаці дехто загинув; решту звірськи розстріляно невдовзі по битві. Селянам заборонили поховати тіла замордованих.

Було біля четвертої години пополудни, коли невелика купка відступивших, переслідувана ворогом, підійшла виратовуючи кількох ранених, до потягу. Нам наказали сідати до вагонів. У дверях і вікнах останніх вагонів поставлено Кулемети, які своїм огнем стримували ворога. Ми швидко від їхали...

Від'їзд пригноблююче вплинув на всіх, хоч нам пояснювали потребу його, як військового кроку. Були надії, що діставши підтримку, ми на якійсь дальшій стації будемо „зустрічати" ворога. В продовженню дороги ми нищили залізничий шлях, утруднюючи тим посуваннє Москалям. На ст. Бобрик зустріли ми перші відділи гайдамацького коша, який власне їхав нам на підтримку; але не встигли розробити й пляну зустрічі ворога, як гайдамацький кіш, на чолі зі своїм отаманом — Петлюрою, був покликаний негайно до Київа, де вибухли большевицькі заворушення. Ми дістали наказ від'їхати на ст. Дарниця. Гадалося, що повстаннє у Київі швидко зліквідується, тоді всі сили могли би бути кинені назустріч московським військам. Умови пересування були тяжкі, навіть на території занятій нашим військом. Московський, переважно робітничий персонал на залізницях Чернигівщини, надзвичайно вороже ставився до нас і перешкоджував нашому рухови. На ст. Дарниця нас затримано до одержання наказу військової влади; пізнійше частину нас відіслано на Слобідку, решта була помочею для батерій, які обстрілювали з Дарниці район київських большевицьких повстанців, робітників арсеналу.

Київське повстаннє тим часом не вгавало й ліквідація його посувалася, хоч здавалося з початку успішно, але поволі. По дводневному обстрілі Печерська, наша артилерія виїхала з Дарниці до Слобідки, ми лишилися без жадного наказу, що маємо робити, а внедовзі з найблизшої ст. Броварі, нас повідомили, що ворог під Броварами й мала залога Броварів покидає їх. Панцирний потяг, який мав завданнєм недопустити Москалів до переходу через Дніпро й боронити залізний міст, був доповнений вояками-гайдамаками, що приїхали з Броварів, решта дістала наказ переходити купками у всіх напрямках Дніпра й зголошуватися до наших частин у Київі.

Не маючи ніяких відомостей, які райони міста заняті нашим військом, ми в трьох напрямках зі зброєю в руках попрямували через непевний Дніпровий лід до Київа, з якого було чути безперестанну стрілянину у всіх районах і артилерійський обстріл деяких пунктів. Ще й тут невблагана доля забрала з поміж нас кількох товаришів, які трагічно загинули під непевним ледом. Напевно в Київі дехто загинув від ворожих, чи випадкових куль. — Число вбитих і розстріляних під час бійок і кількатижневого панування російських большевиків у Київі виносило до 3.000 люда.

Мало хто з нас, учасників бою під Крутами, зустрівся з собою; ми розпорошилися по цілій Україні, а з числа першого нашого складу, як пізнійше рахували, загинуло й без вісти пропало більше як дві третини.

По увільненню України від московсько-большевицького панування в 1918 році, виникла думка відшукати й достойно поховати ті жертви українських Термопілів у золотоверхому Київі.

Кілька вагонів заставлено густо трунами і в продовженню кількох днів, батьки й родини розпізнавали своїх близьких. Віднайдено не всіх, деякі були невідомо де розстріляні й поховані селянами потайки від Москалів, які не дозволяли ховати розстріляних і вбитих наших товаришів.

Всі полонені були замордовані звірським способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів так і не вдалося напевно розпізнати, на стільки вони були знівечені.

Всіх віднайдених поховано в спільній могилі понад кручею Аскольдового кладовища, з якої розлягається далекий краєвид па Чернигівщину, де за батьківщину вони поклали своє життє. Урочисті похорони відбулися на державний кошт. Пригадую, гарного весняного дня, почавши ранком, скінчилися місячним вечером, при великій участи київського громадянства, делегацій, уряду й війська. Старанним комітету для вшанування памяти поляглих, мав будуватися величавий пам'ятник, але ворожа окупація на разі се унеможливила.

Всі дотеперішні спогади про події під Крутами мало містили в собі фактичного матеріялу, тому нехай мої короткі спогади, хоч трохи може змалюють ті сумні події й дадуть стімул иншим учасникам до детальнійшого описання. З погляду сучасної військової науки, події під Крутами може не мають дуже важного значіння, але морально се була перша посвята, тоді зачатої тяжкої боротьби з північним ворогом; боротьба, якої славних етапів маємо безліч.

В осьмі роковини, щоб відсвіжити Вашу могилу, дорогі герої-товариші, що лежите в рідній, на разі ворогом занятій землі, у Ваших ніг складаю сей плохий вінець.

Літературно-науковий вісник. – 1926. – Кн. 4. – Цвітень. – С.309-313.